МІНІСТЕРСТВО ЕНЕРГЕТИКИ УКРАЇНИ

Зірку Героя він отримав через 60 років після представлення

05.05.2005 | 12:56

ВІДВАЖНИЙ МОЛОДИЙ КУЛЕМЕТНИК

Зірку Героя він отримав через 60 років після представлення

 

„Ірха Микола Степанович, молодший cержант, командир кулеметного відділення 218 гвардійського стрілецького полку 77 гвардійської стрілецької дивізії, 1925 р. н., українець, б/п, у Вітчизняній війні з 19.09.1943 року, Білоруський фронт, призваний Поборницьким РВК Чернігівської області.

У наступальному бою 14.01.1945 р. з прориву укріпленої оборони противника на лівому березі р. Вісла в районі с. Нове тов. Ірха був із своїм розрахунком на лівому фланзі 4 стрілецької роти. При просуванні вперед противник відкрив сильний вогонь з 2 станкових кулеметів по наших бойових порядках, чим перекрив шлях для дальшого їх просування. Тов. Ірха, нехтуючи небезпекою, сміливо, стрімким вмілим маневром висунувся вперед і власним героїзмом повів вперед розрахунок свого кулемета. Досягнувши вигідного рубежу, тов. Ірха відкрив несподіваний ураганний вогонь із свого кулемета по ворожих вогневих точках і знищив їх, чим забезпечив дальше просування роти вперед і сприяв прориву оборони противника на першій, другій і третій лініях.

У бою при штурмі м. Зволень 15.01.1945 р. тов. Ірха помітив двох кулеметників противника, що засіли в будинку і ведуть з вікон сильний вогонь по нашій піхоті, перекривши їй шлях для дальшого просування. Тов. Ірха проявив виняткову самовідданість і геройство, непомітно підповз до будинку, закидав ворожих кулеметників гранатами і знищив їх, чим сприяв дальшому просуванню вперед і взяттю м. Зволень. Противник, зібравшись з силами, кинувся в контратаку. Тов. Ірха втягнув свій кулемет в дім і з вікна вів нищівний вогонь по ворожій піхоті, знищив до 40 солдатів і офіцерів, сприяв відбиттю контратаки німців.

У жорстокому бою за оволодіння м. Радом тов. Ірха  зі своїм розрахунком висунувся вперед, вогнем із свого кулемета пробив дорогу для наступу піхоти. Увірвавшись в місто, в жаркому вуличному бою вогнем свого кулемета і гранатами вибив противника з укріплень. Знищив при цьому розрахунок 4 станкових кулеметів, до 40 німецьких солдатів і офіцерів і захопив у полон 15 німців. При контратаці противника під селом Посада 17.01.1945 р. тов. Ірха із станкового кулемета знищив 2 офіцерів і більше 10 німецьких солдатів. Затим, піднявшись зі своїм розрахунком в атаку, відкинув противника назад...”

 

Це – рядки з нагородного листа, написаного і поданого у січні 1945 року. Миколу Степановича Ірху командир роти представив до звання Героя Радянського Союзу. Однак оцю найвищу свою ратну нагороду він отримав лише через 60 років. Чому так сталося? Микола Степанович сам точно не знає. Щось десь не „склеїлося”, каже він, а, може, знову втрутився офіцер СМЕРШу, який не дозволив молодому бійцю влітку 1944 р. податися на курси молодших лейтенантів. Заявив, що той, хто жив на окупованій території, командиром Червоної Армії бути не може. Ось і такі „служацькі” підходи тоді були. Микола Степанович двічі просився на навчання, але безуспішно.

 

 

Від відправки на примусові роботи рятувався у землянці на городі

 

А народився він в селі Шаболтасівка Сосницького району Чернігівської області. В сімї було четверо дітей – три доньки і син. Коли почалася війна, Миколі було 16 років. І, ясна річ, на фронт його не призвали. Під час окупації в селі три рази влаштовували облави на молодь, забирали хлопців та дівчат до Німеччини на роботи. Потрапила в цю групу старша сестра Миколи, а йому такої долі вдалося уникнути. Допоміг батько. Він вночі викопав на городі землянку, добре замаскував її, там син і переховувався.

У вересні 1943 року село визволили від фашистів і почався призов. П’ятнадцятеро 18-річних хлопців разом із Ірхою відправились на фронт. Спочатку, правда, пройшли вишкіл у навчальному батальйоні 77-ої гвардійської стрілецької дивізії. Затим хлопчина з чернігівського села потрапив до кулеметної роти.

 

Перший бій...

На початку жовтня біля населеного пункту Галки за Дніпром частина, де служив Микола, була введена в бій – перший бій для Миколи Ірхи. Страшно було, навіть дуже, не приховує він. Особливо страшно – наближатись до передової лінії вогню. Здавалося, що кожен снаряд, кожна міна, куля мітять прямо в тебе. Вчасно підтримав більш досвідчений боєць, навідник кулемета Сашко Іванов з Тули. Але сам він був поранений, потрапив у медсанбат.

Після цього Ірху направили в 218-й стрілецький полк, призначили навідником станкового кулемета. Дивізія визволяла білоруські міста Калиновичі, Мозир. Потім її перекинули на Західну Україну. Микола Ірха вже став досвідченим бійцем, добре вивчив свого „Максима”. Розповідає, як на Волині біля Турійська експериментував із своєю стріляючою технікою. Розрахунок розташувався біля зруйнованого мосту і прикривав вогнем своїх розвідників, які ходили до німців за „язиками”. Якось Микола зняв щиток і кулемет із станка, поклав його на коробку з патронами. Без станка і щитка „Максим” працював безвідмовно, але прицільний вогонь було вести незручно. Тоді боєць в стрічку з патронами вставив кожен третій трасуючий. Стало добре видно, куди летять кулі. Новаторство схвалив командир роти, а невдовзі воно виправдало себе під час наступу – обслуга під час наступу несла вже не чотири коробки з патронами, а вісім.

 

 

Ратні „будні”

 

День за днем продовжувався важкий, героїчний ратний труд Миколи разом із бойовими побратимами. Ось як він розповідає про, так би мовити, бойові будні.

- Між нами і німцями близько трьохсот метрів. Їх окопи ми доволі добре бачимо. Але й вони наші, мабуть, теж. Займаючи оборону кожний піхотинець риє для себе окоп – щоб стріляти. Потім ці окопи з’єднуються траншеями, сапери на нейтральній смузі перед нами натягують колючі дроти і створюють мінні поля. Все робиться вночі, але і в темряві німці продовжують стріляти. Коли ж окопи і траншея готові, починаємо копати землянки. Ми свою викопали з розрахунку на п’ять чоловік у тильній частині траншеї, висотою 60 – 70 сантиметрів. Отож у ній не можна було стояти – лише сидіти. Це в тилу переднього краю були бліндажі з деревяними накатами і такими ж стінами, із пічками, освітленням. Ми ж нічого того не мали.

Там, в обороні за Віслою, коли обладнували запасну позицію для кулемета, німці обстріляли нас із мінометів. І сталося так, що одна міна розірвалася прямо на спині бійця, що був підносчиком патронів нашої обслуги. Тіло його ми збирали по частинах і поховали неподалік. Другого підносчика, тяжко пораненого відправили до медсанбату. Ніколи до цього не звикнути, коли поруч з тобою, на твоїх руках гинуть друзі...

Більше п’яти місяців ми стояли в обороні за Віслою. Важкі були часи. Спали вдягнутими і взутими. І то лише вдень Потім рушили вперед. Біля міста Зволень на моїй касці розірвалася куля фашистського снайпера, залишивши глибоку вм’ятину. Страшенно боліла голова. Той біль нагадує про себе і досі...

Під Франкфуртом-на-Одері Микола був поранений. Осколок снаряда попав під ліву лопатку. Але він не хотів і слухати про медсанбат, до Берліна ж залишалося менше 70 кілометрів. Залишився в строю. Але незабаром його контузило. Микола прийшов до тями вже у медсанбаті. 7 травня 1945 року він разом із своєю частиною вийшов на Ельбу біля Магдебурга. Війна закінчилась.

 

 

Освідчення в листах

 

Але Микола Степанович Ірха не полишив армію. Хотів вчитися і його мрія здійснилася – став курсантом Казанського танкового училища. Потім його перевели в м. Орджонікідзе на Північному Кавказі. У 1946 році, повертаючись на навчання, курсант Микола Ірха побачив на вокзалі у Кисловодську дівчину, яка проводжала його товариша. Довідався, що то – його сестра Маруся. Поцікавився, чи можна написати листа? Зрадів, отримавши згоду. Два роки тривала ця переписка і освідчення теж відбулося в листах. Микола і Маруся, зрештою, побралися.

Увесь випуск училища був відправлений на службу на Далекий Схід. Молода сімя прибула на Курильські острови, де далі сужив Ірха. Потім була служба в місті Острог Рівненської області. У 1958 році Микола Степанович Ірха звільнився у запас. Сімя перебралася до Львова, де він у 40 років закінчив Політехнічний інститут, влаштувався на роботу інженером у  ВЕО „Львівенерго”. Звідси і на пенсію вийшов. У 1995 році переїхали в рідні краї Ірхи – до Чернігова. Тут і сталася ця незабутня подія – вручення Золотої Зірки Героя Радянського Союзу.

 

 

Про представлення на Героя не знала і дружина

 

До речі, коли Микола Степанович разом з дружиною у 1985 році їздив до Москви на зустріч з однополчанами, його колишній командир роти Утеген Турмагамбетов здивовано запитався його, - а де твоя Золота Зірка? Не менше здивувалася і дружина. Виявляється, Микола Степанович навіть їй не казав, що був представлений до цього найвищого звання. Але справедливість, зрештою, відновлена. Один з тих солдатів, який ніс на своїх плечах весь тягар війни, отримав свою нагороду.

 

 

„Дякую „Західенерго”, що про нас не забуває...”

 

Не забули про свого колишнього працівника і в колективі ВАТ „Західенерго”. Привітали його з нагородою, з визначним святом – 60-річчям Великої Перемоги. А Микола Степанович відгукнувся скромним, коротким листом. Ось кілька абзаців з нього.

„Зараз наше життя – це спогади про роботу, колег, сусідів по дачі. Чудовий був час і люди! Про сучасне життя пенсіонера писати нічого – воно не дуже радісне. Від всього серця дякую ВАТ „Західенерго”, що не забуває про таких, як я. Надбавка до пенсії, яку нам Товариство надсилає, має велике значення, але головне, найдорожче, що про нас не забули...”.

 

(„Генерація”-

інформаційно-аналітична газета ВАТ „Західенерго”,

№4, квітень 2005 року.

При підготовці публікації використані матеріали з чернігівських газет)

 

 

 

 

 

 

версія для друку